Найбільш поширеною і типовою слов’янською прикрасою є лунниці – підвіски у вигляді напівмісяця, що символізували культ місяця. Знак півмісяця, молодого, зростаючого Місяця вшановувався племенами, які населяли Полісся, ще з праслов’янських неолітичних часів, а також в давніми германцями [18, с. 526]. У давніх слов’ян місяць – це „Око Лади”, дитя Лади – богині Всесвіту та матері Сонця [12, с. 271, 305], що приходить з води і приносить свято Лади – Купалу. Місяць і зірки – ці представники небесного склепіння і священної для язичника світлоносної стихії, вшановувалися в особливих божественних образах. На Україні ще донедавна місяць вважався богом. Галицьке прислів’я каже: „Місяць наш божок, а хто нам буде богувати, як його не стане”. З плином часу уявлення про Місяць і Сонце змінюються. Стали шанувати Місяць як нічне Боже Око. Він – пан-володар у своєму зоряному царстві. Давнє населення вважало Місяць „побоженьком”, небесним чоловіком, своїм прапрадідом [12, с. 305]. Підвіски у вигляді напівмісяця відомі багатьом народам Європи і Азії з кінця бронзового віку [5, с. 377]. Зокрема, такі вироби виготовлялися населенням культури Фуд Весел Ірландії, а також Шотландії в ранньобронзовому віці і звідти надходили до Південної Англії та Північної Європи [11, с.142]. У східних слов’ян лунниці набули поширення в епоху Київської Русі. На території Росії, Білорусі і України, в тому числі й на Волині, вони трапляються під час розкопок більшості археологічних пам’яток того періоду. Відливали їх з бронзи чи свинцево-олов’янистих сплавів у кам’яних ливарних формах. Поверхню виробів прикрашали насічками у вигляді трикутників чи смугами псевдозерні [5, с. 377]. Спеціальне дослідження присвятила цим прикрасам російська вчена В. Гольмстен [32, с. 23, 24]. Ця дослідниця розробила типологію лунниць. Відповідно до відношення між середньою лінією і „ріжками” вона розподілила лунниці на такі типи: широкорогі (відношення середньої лінії до кінців 3:2 (дод. 6: 1, 2, 4, 6); круторогі (3:1) (дод. 6: 3, 8, 9); замкнуті (кінці в них „зрослись”) (дод. 6: 5, 7, 10-12) та ін.; за розмірами – на малі (до 2 см); середні (2 – 4 см) і великі (понад 4 см). Широкорогі лунниці датуються Х – ХІ ст., круторогі, як важається, з’явилися пізніше, ніж попередні, і відносяться до ХІІ–ХІІІ ст. Круторогі середні лунниці побутували в основному на території Північно-Східної і Північно-Західної Русі. Час найбільшого їх поширення – ХІ–ХІІ ст. В. Гольмстен датує ці вироби перважно ХІІ ст., хоча відомі вони і в пам’ятках ХІІІ ст. Замкнуті лунниці характерні для ХІІІ ст. Лунниці здебільшого зараховують до дівочих прикрас [29, с. 535]. Їх носили як нагрудні підвіски чи деталі головного убору, іноді – як сережки [12, с. 377]. Цим прикрасам приписували чудодійні властивості – вони повинні були захищати дівчину від злих чарів [12, с. 9, 306] Кращі зразки лунниць, що належали, очевидно, багатим і знатним жінкам, – срібні, штамповані, прикрашені справжньою зерню і філігранню (дод. 9: 1). Вони відомі за скарбами Х–ХІ ст. [32, с. 24]. Такі вироби були досить дорогими, адже сама технологія зерні передбачала доволі тривалу і кропітку роботу. Суть її полягала в тому, що виріб прикрашався дрібними (діаметром від 0, 6 до 0, 7 мм) металевими кульками, які вкладалися і припаювалися на його поверхню у вигляді трикутників, ромбів, гілочок, грон і т. п. Відомі шедеври, які повністю оздоблювалися зерню, що була викладена чіткими рядами; при цьому кожна зернина напаювалася на окреме мікроскопічне кільце (діаметром близько 1, 2 мм), що надавало виробу неабиякої вишуканості і створювало неповторну гру світлотіні [25, с. 231]. Крім срібних, виготовлялися також лунниці із бронзи і свинцево-олов’янистих сплавів та оздоблювалися узором, що копіював зернь (технологія псевдозерні). Ймовірно, якщо сільському умільцеві потрапляла до рук дорога лунниця із зерню, він знімав з цінного виробу восковий зліпок і вже по ньому відливав прикрасу зі сплаву, що був під рукою. А то й просто відтискав лунницю в глині, вливав рідкий метал – і виходила „масова продукція” досить грубої роботи, що, як видно, задовольняла більшість незаможних покупців. Також майстер міг і сам виконати воскову модель з різноманітним художнім, переважно рослинним орнаментом [33, с. 435]. Лунниці як частини більш складних прикрас на території України інколи зустрічаються в першій половині І тисячоліття н. е. [9, с. 54]. На території Біларусі, з комплексів археологічних пам’яток зарубинецької культури, відомі так звані абіднянські емалі – бронзові лунниці, оздоблені виїмчатими емалями (ІІ–V ст. н. е.), котрі вироблялися, як вважають, у ювелірній майстерні поселенні Абідня біля с. Адаменка Биховського району [5, с. 21, 25]. Для виготовлення емалей використовували римське скло, перетерте на порошок, яке потім плавили і заливали у форми. Ці лунниці мають форму рівнобедрених трикутників, у яких верхній кут слугував вушком (дод. 9: 2). Нижні кути завершуються круглими гніздами для червоної емалі. Кожен із кутів прикрашають ще три круглі виступи-диски, відлиті разом з лунницею (в отвори дисків вставлялися кільця з тонкого дроту) або три рівнобедрені трикутники, які підкреслювали геометричну будову лунниці. Середина лунниці так само декорувалась емаллю, якою заповнювали поглиблення у формі рівнобедреного трикутника (дод. 9: 3). Аналогічні прикраси знайдені і на поселенні Тайманове Биховського району [5, с. 377]. Частіше лунниці відомі серед знахідок на більш пізніх слов’янських пам’ятках [9, с. 54]. На ранньослов’янському поселенні Ріпнів ІІ Буського району Львівської області виявлена лунниця (VI–VIІ ст.), виготовлена з тонкої бронзової пластини і прикрашена з лицевої сторони наколами. Вона має чотири отвори для підвішування [9, с. 52, 54, 225]. Отже, культ місяця у давніх слов’ян набув найбільшого поширення, скоріш за все, з Х ст.
