Описові сокирок-амулетів, виявлених під час розкопок давньоруських поселень, присвячено декілька досліджень у вітчизняній літературі. Найбільш детально вони були розглянуті у спеціальній статті В. П. Даркевича „Сокира як символ Перуна в давньоруському язичництві” (1961 р.), котрий зібрав дані про значну серію підвісок-сокирок і систематизував цей матеріал [15, с. 91–102]. У своєму дослідженні автор вказує на різноманітність форм мініатюрних сокирок у різні періоди давньоруського часу. Зокрема, він відзначає, що в ІХ – Х ст. такі сокирки були близькими за своєю формою до одного із видів так званих молотків Тора, які є досить численними знахідками у Скандинавії, Фінляндії та Прибалтиці (дод. 3). В ХІ–ХІІ ст. мініатюрні сокирки частіше за все наслідують форми широколезих сокир, що були поширені на початку ІІ тис. до н. е. по всій території Східної і Північної Європи (дод. 2). Одночасно з широколезовою наявна й інша форма мініатюрних сокирок – у вигляді широколезової сокири зі шпорцями по боках. Ареал їх розповсюдження також широкий (дод. 4: 7 – 9). Врешті, зазначає В. Даркевич, відомі сокирки, що не належать до жодної із перерахованих вище форм. У Києві в дитячому похованні знайдено маленьку залізну сокирку вузьколезової форми. Крихітна свинцева сокирка виявлена на городищі Княжа Гора (дод. 4: 10); [15, с. 93]. Розміри сокирок, спосіб їх носіння і місце у складі поховального інвентаря, а також пережиткові народні повір’я і звичаї свідчать про те, що вони служили амулетами – предметами, які наділялися надприродними властивостями. Одним із доказів цього може бути орнаментація, що трапляється на ряді екземплярів. В. П. Даркевичем проаналізовано оздоблення підвісок у вигляді сокирок і виділено такі основні елементи: 1. Зиґзаг, що йде вздовж леза сокирки, із глибокої давнини був символом блискавки (дод. 4: 7). 2. Маленькі концентричні кола або кола з крапкою в центрі (дод. 1: 7, 10, 16, 18) – загальновживані солярні символи (починаючи з бронзового віку). Це зображення було ієрогліфом на позначення дня у древньому Єгипті, сонячною емблемою у китайців і через античність перейшло до середньовічної Європи, де германці і слов’яни стали прикрашати цими знаками фігурки тварин (коней та ін.), щоб підкреслити їх зв’язок із сонцем. 3. Інколи в орнаменті сокирок сонячні знаки і зиґзаг-блискавка з’єднані разом таким чином, що кружечки розташовані на кутах зиґзагу (дод. 4: 2, 3). Ймовірно, це графічне вираження думки про „родинні” зв’язки сонця і блискавки. Наявність солярних знаків на сокирах є широко розповсюдженим явищем. Реліктові кам’яні сокирки з сонячними символами відомі ще в лужицькій культурі. На кістяній сокирці, яка належить до городецької культури (VІІ ст. до н. е. – ІІ ст. н. е.), поряд з іншими зображеннями вирізаний солярний знак [15, с. 95]. Символи сонця на сокирах відображають давні уявлення про небесні явища, коли джерелом блискавки (небесного вогню) визнавалося сонце. Земний вогонь сприймався як дар неба, що зійшов на землю у вигляді блискавки. Дослідження святилища в Перині під Новгородом показало, що вогонь був священним атрибутом під час богослужіння Перуну. В кожній із восьми дугоподібних комірчин, які розміщувалися навколо великого кола з ідолом Перуна в центрі, горів вогонь. В одному із давньоруських апокрифів говориться, що Перун і Хорс – „два єста ангела молнііна” [15, с. 95]. Перун і бог сонця Даждьбог (Хорс), за уявленнями давніх слов’ян, були близькими не лише за своїм походженням від небесного вогню, але і за своїми функціями. ,,Життєдайні сонячні промені посилав на землю Даждьбог (Хорс) і ростив хліб на полях – основне джерело життя давніх слов’ян, а Перун напоював ниви живлющою вологою весняних і літніх дощів”[15, с. 95]. Отже, орнаментація давньоруських сокирок-амулетів підтверджує їхній імовірний зв’язок з громом та блискавкою, символами яких вони вважалися. Про це ж свідчать пережиткові народні обряди, що пов’язані з сокирами, які були дуже різноманітними і проникали в усі сфери діяльності людини [15, с. 97]. Сокири використовуються в магічних обрядових діях з метою заклинання (задобрювання) атмосферних стихій (для захисту урожаю від граду, а людей, тварин, осель – від ураження блискавкою і т. ін.). За старими віруваннями, сокира наділена особливою силою родючості та сприяє збільшенню урожаю і приплоду худоби. Бог-громовик, що зрошує землю очисними зливами, вважався покровителем не лише посівів і худоби, але й сім’ї, дітонародження. Саме цим можна пояснити використання сокири в цілому ряді сімейних обрядів. Цей священний предмет супроводжував людину протягом усього її життя – від народження до самої смерті [15, с. 98]. На основі розглянутих пережиткових обрядів, даних міфології й археології В. П. Даркевич проаналізував еволюцію релігійних вірувань, що так чи інакше пов’язані з сокирами. Він відзначив, що в кожну історичну епоху ранні пласти цих вірувань співіснують з більш пізніми, вторинними, які виникли в інших умовах економічного і суспільного життя. На запитання, яке ж ім’я було у того бога-громовика, символом якого є сокира, В. П. Даркевич дає однозначну відповідь: це міг бути лише Перун, який для давнього слов’янина уособлював блискавку і грім. За реліктовими народними обрядами, що пов’язані з сокирами, можна визначити ту систему світорозуміння, на яку спирався культ Перуна. Вона неоднозначна. По-перше, Перун, котрий сипле громові стріли, наганяє забобонний жах. По-друге, Перун був добрим, ,,своїм” богом, від якого залежала родючість полів і плодючість тварин, а також народження людей. Він зцілював людей від хвороб і відганяв злих духів [15, с. 100]. Висновок В. П. Даркевича про те, що подібні підвіски зображували зброю слов’янського бога-громовика і мали відношення до його вшановування, набув поширення і використовувався в багатьох узагальнювальних дослідженнях із давньоруської культури. Зокрема, й М. М. Кучинко в праці „Волинська земля Х – ХІV ст.” пов’язує із поклонінням Перунові археологічні знахідки амулетів-сокирок, що були виявлені в культурному шарі Х–ХІ/ХІІ ст. у Дорогочині, Жорневі, Зимному і Майдані Новому [23, с. 137]. За чотири десятиріччя, які минули з часу публікації статті В. П. Даркевича, колекція амулетів-сокирок значно поповнилася. Нові знахідки, багато з яких походять із датованих культурних шарів чи із закритих комплексів, дозволяють суттєво уточнити хронологію і географію розповсюдження цих предметів. Змінюються і методологічні підходи до вивчення археологічних матеріалів, що мають відношення до вірувань і культу. Тому сьогодні знову є актуальним питання про призначення амулетів-сокирок і пов’язаних з ними релігійних уявлень, яке, здавалося б, було повністю вирішене 40 років тому. Значну увагу проблемі класифікації і призначення мініатюрних сокирок приділив російський дослідник Н. А. Макаров. У статті „Давньоруські амулети-сокирки” вчений наводить дані про 62 мініатюрні вироби, що були знайдені на території колишньої Русі та за її межами. Більшість із них належить до двох стандартних типів, виділених П. Паульсоном і В. Даркевичем, лише декілька екземплярів мають індивідуальну – несерійну форму [24, с. 43]. Найбільш численну групу з переліку Н. А. Макарова являють собою амулети, що імітують бойові сокири з відтягнутим донизу лезом, напівкруглим вирізом біля основи і видовженим вирізним обухом – тип ІV за класифікацією Н. А. Кірпічнікова. Таких підвісок виявлено 39 екземплярів. Більшість із них відноситься до ХІ ст. Частина знахідок може бути датована в межах ХІ – ХІІ ст. [24, с. 44]. Орнаментація амулетів цього типу різноманітна. Доволі представницьку серію становлять сокирки, прикрашені циркульним орнаментом (дод. 1: 6, 8, 10 – 12). Кола з крапками переважно утворюють пелюстки навколо наскрізного отвору на лезі, а на решті площини розташовуються хаотично, залишаючи неорнаментованою лише вузьку смугу з краю леза. Одне коло розміщене, як правило, на мисоподібному виступі. На відміну від В. П. Даркевича, Н. А. Макаров зазначав, що немає достатніх підстав для того, щоб вважати кола символами небесних світил. Адже добре відомо, що циркульний орнамент у ХІ – ХІІІ ст. мав широке застосування і використовувався для оздоблення різноманітних предметів – від бурштинових хрестиків до кістяних гребенів і від скроневих кілець та браслетів до ручок ножів і шил. На думку Н. А. Макарова, кола на сокирках-амулетах мали лише декоративне призначення [24, с. 44]. Другу групу, за Н. А. Макаровим, утворюють 18 сокирок із широким симетричним лезом, внутрішній край якого прикрашений двома шпорцями (дод. 2). Амулети цієї групи відтворюють форму широколезових сокир, поширених у Скандинавії і Прибалтиці. На території Давньої Русі знахідки широколезових сокир трапляються досить рідко. Проаналізувавши місцезнаходження знахідок, Н. А. Макаров дійшов висновку, що більше половини екземплярів виявлені в містах. Географія знахідок, наголошує дослідник, однозначно свідчить, що сокирки-амулети не набули широкого розповсюдження серед сільського населення. Їх власниками були, головним чином, жителі міст, військових фортець і селищ дружинників. Показово, що знахідки сокирок виявлено в прикордонних пунктах: на півдні, в Подніпров’ї і Посуллі (Ліплява, Яблуневе, Торговицьке, Воїнь), на південному сході (Біла Вежа) і заході Русі (Дорогочин, Буківна, Городниця), тобто в тих містах, що особливо часто були ареною військових дій. За межами Русі сокирки-підвіски відомі на території Пермської губернії, на Ветлузі, у Волзькій Болгарії, на о. Вайгач, в Естонії, Польщі і Фінляндії – там, де руські дружинники збирали данину або куди вони здійснювали військові походи [24, с. 49]. У своїй статті Н. А. Макаров зробив узагальнюючий висновок про те, що форма амулетів-сокирок та обставини їх знахідок свідчать про зв’язок цих предметів з військовим середовищем і специфічними для нього віруваннями й обрядами. На його думку, амулети відтворюють не загальний образ сокири, а конкретний тип бойової зброї, і знахідки їх пов’язані переважно з тими давньоруськими пам’ятками, де найбільша ймовірність натрапити на сліди професійних воїнів. Відомо, що бойові сокири в Давній Русі були основною зброєю молодших дружинників – „отроків” [24, с. 51]. Археологічний контекст знахідок, на думку Н. А. Макарова, не дає вказівок на те, що вони мають будь-яке відношення до вшановування вищих божеств язичницького пантеону. Адже бронзові сокирки-амулети не були відомі на Русі в Х ст., коли язичництво мало статус офіційної державної релігії. Стійка „іконографія” амулету склалася в ХІ ст., коли святилища Перуна вже руйнувалися [24, с. 51]. Крім того, тип сокири, який відтворюють амулети, не давня архаїчна, а нова форма зброї, що отримала розповсюдження лише в ХІ ст. Із врахуванням усього, що було викладено вище, можна було б віднести сокирки-амулети до своєрідних знаків належності до військового стану. Проте, на наш погляд, не можна ігнорувати „живучість” дохристиянських вірувань східних слов’ян. До того ж сумнівно, щоб орнаментація оберегів-підвісок мала тільки декоративний характер.
